www.ji-magazine.lviv.ua

Річард Саква (Richard Sakwa), британський політолог

Чи є Україна постколоніальною державою? Комусь може здатися, що це важке для осмислення питання краще залишити вченим. Однак воно пов’язане з основоположними питаннями про природу української політики.

Ці питання і теми включають в себе українську самоідентичність, її відносини з Европою, її потенційні відносини з Росією, а також відносини з Европою самої Росії – як субалтерна, як центру альтернативної «евразійської» ідентичності або як частини нової, більш плюралістичної постколоніальної ідентичності.

Це, у свою чергу, піднімає безліч теоретичних питань, оскільки постколоніальність не є ні просторовим, ні територіальним феноменом. Вона задає умову, яка формує цілу павутину культурних і політичних взаємин.

Якщо Україну розглядати як постколоніальну державу, то так само варто розглядати і Росію, а в такому випадку ця властивість характерна для всього посткомуністичного регіону. По суті в цьому полягає позиція Девіда Ч. Мура, який у своєму основоположному есе на цю тему фактично включив поняття «постсовєтське» в поняття «постколоніальне», а точніше – «совєтське» в «колоніальне». Але чи правильно це?

Постсовєтське, постколоніальне?

Постколоніалізм стає все популярнішим способом для пояснення теперішніх події на постсовєтському просторі. Він веде дискусію від класичних суперечок про перехідну економіку та демократизацію до ширших культурних суперечок про субалтернів, орієнталізм та инші моделі розвитку.

Якщо говорити точніше, ми маємо справу з природою російських імперських та умовно совєтських постімперських відносин з українською протодержавою. Домінуючий український наратив державного будівництва полягає в тому, що з 1243 р. (ця дата вважається датою розпаду Київської Русі під впливом монгольської навали) Росія в різних своїх іпостасях нав’язувала Україні колоніальний формат домінування. Совєтський Союз, незважаючи на періоди заохочення індигенізації (особливо в 1920-ті роки), зберіг цей колоніалізм в нових його формах.

Революція 2017 року

Євґеній Ґонтмахер

Таким чином, закономірно, що після включення Східної Галичини в СССР у ході Другої світової війни Степан Бандера і його прихильники з Організації українських націоналістів переорієнтували свої зусилля з боротьби проти старої колоніальної держави – Польщі на нову імперську силу – Совєтський Союз.

В 1991 р. ця модель українського розвитку досягла апогею, вперше знайшовши потенціал для створення ефективної та стабільної національної держави.

Розмиті межі

Теорії колоніалізму істотно відрізняються від постколоніальної теорії, але в українському випадку спостерігається тенденція до їх злиття.

З постколоніального погляду історична пластичність українських кордонів не має принципового значення і якісно не відрізняє їх від будь-яких инших кордонів на постсовєтському просторі, та й взагалі більшості сучасних національних держав.

Простір, яким зараз є Україна, необхідно «українізувати», а спадщину колоніального гноблення необхідно викоренити. Ця постколоніальна політична програма підкріплюється критичним культурним аналізом на основі постколоніальної теорії, відповідно до якого саме відчуття ідентичності українського народу необхідно очистити від його підлеглого статусу (статусу субалтерна) у відносинах з Росією, щоб могла проявитися свого роду споконвічна українська культура.

У такій інтерпретації постколоніальна теорія підкріплює твердження сучасних прихильників українізації про те, що культура і суспільство країни є автохтонними, і таким чином посилює позиції тих, хто заперечує спільність російської та української культур.

Поєднання пост-колоніальної і постколоніальної аргументації використовують різні українські фахівці та вчені, які вивчають Україну, а також багато західних ЗМІ.

Логічним наслідком є висновок про те, що українська національна держава зможе розвиватися тільки тоді, коли позбудеться своєї залежності від Росії.

Тарас Кузіо, наприклад, вважає Україну частиною «постсовєтського колоніального простору», в якому національне самоствердження неминуче вступає в конфлікт зі спробами зберегти економічну та культурну роль Росії в регіоні. Ця позиція заснована на позиції, що історично відносини України та Росії були колоніальними.

Політичні наслідки цієї позиції є відомі і невирішені. Деколонізаційна модель підтримує моністичні (на противагу плюралістичним) українізуючі форми національного розвитку.

Для прихильників українізації фундаментальним викликом є пришвидшена «десовєтизація», у тому числі демонтаж совєтської системи безпеки, економічних зв’язків, бюрократичних традицій і перехід до того, що вважають більш прогресивною европейською моделлю.

На загибель імперії

Лєв Ґудков

Виходячи з цього, «українізатори», які перебувають зараз при владі в Києві, докладають серйозних зусиль не тільки для «десовєтизації» країни, як в сумнозвісному пакеті з чотирьох законів про декомунізацію, прийнятому в травні 2015 року, але й до дерусифікації ЗМІ, освіти та инших сфер життя суспільства.

«Українізація» підриває спроби забезпечити конституційну базу для плюралізму в країні, і засуджує навіть ліберальну терпимість до різноманітності. Адже, як коротко сформулював Пол д’Аньєрі, цим можна буде лише заморозити «результати минулих зусиль з русифікації, винагородити гноблення та забезпечити його успіх. І навпаки, як стверджують, історична справедливість вимагає, щоб пригнічення було повернене».

Таким чином, на думку Кузіо та инших прихильників цієї думки, всі сучасні національні держави в якийсь момент були зайняті просуванням певної однорідної національної ідентичності, причому це просування часто супроводжувалося насильством. Україна, таким чином, робить зараз те, що держави Західної Европи робили в XIX ст.

Постколоніалізм в цьому контексті зводиться лише до антиколоніальної боротьби проти поневолення. Постколоніалізм стає ще одним видом зброї в арсеналі східноевропейських націоналістів і по суті надає теоретичної респектабельності традиційній русофобії.

Можна стверджувати, що цей імпульс до національного будівництва на основі деколонізації ускладнює «цивілізовані» відносини з Москвою, прирікаючи регіон на вічну боротьбу. В українському випадку спроба нав’язати моністичну модель поверх моделі, яка є плюралістичною за своєю суттю, загрожує єдності і територіальній цілісності країни.

Пан і слуга

Політичні наслідки поєднання пост-колоніальної і постколоніальної моделей зрозумілі, але це не скасовує того факту, що Україна дійсно перебуває в постколоніальному стані. Можна оскаржувати спрощене застосування постколоніальної моделі з усіма її згубними наслідками, але культурна гібридність української ідентичності робить її класичним прикладом постколоніального стану.

Один з ретельніше продуманих варіантів застосування постколоніальної теорії запропонував Микола Рябчук, відомий український публічний інтелектуал. У той час як Кузіо та инші говорять про постколоніальне становище України і намічають програму антиколоніального виправлення помилок, Рябчук пропонує тонший підхід і розміщує свої ідеї в комплексне проблемне поле: тут на кону складніші культурні відносини між Паном і Слугою, імперією і субалтерном.

Рябчук підкреслює збереження і навіть поширення російської мови і культури на території України, що свідчить про те, що нескінченні посткомуністичні невизначеності у державному та національному розвитку після отримання незалежності в 1991 році мають схожу структуру з більш широким постколоніальним станом. Концептуально він подає цю ідею у вигляді концепції української креольської держави, «тобто держави, яка належить перш за все нащадкам російських поселенців, а також тим корінним жителям, які зрештою асимілювалися в домінуючій (російськомовній) культурі».

На думку Рябчука, український випадок суттєво відрізняється від традиційної креольської держави в Північній і Південній Америці, Австралії та инших регіонах світу, оскільки культура і мова поселенців «надзвичайно близькі до мови корінних жителів», а місцеві володіють надзвичайною здатністю конкурувати з поселенцями в питаннях культури, мови, сучасних видів мистецтва».

Запропонована ним політична відповідь має деяку схожість з відповіддю антиколоніалістів: поступова, але послідовна і рішуча українізація, яку проводить держава – це програма позитивної дискримінації для зміцнення статусу української мови і культури. З його погляду, «українська держава залишатиметься непрацездатною, поки залишається креольською, тобто не українською і не російською, а совєтською».

Для контрасту з цією моністичною позицією плюралісти сказали б, що сама близькість двох культур означає, що вони виросли разом і обидві є законними спадкоємицями в сучасній українській державі.

Плюралісти заявили б, що «корінні жителі» і «поселенці» – це матеріалізовані концепції та, що національне будівництво в посткомуністичній Україні повинно визнавати все те розмаїття способів, якими народи, що складають її населення, приєдналися до сучасної держави, а значить, етнонім «українець» повинен позначати насамперед громадянську приналежність. З цього погляду Україна – це держава всіх народів, які її населяють, а не власність так званих «корінних жителів».

На відміну від згаданого вище підходу моністичне застосування постколоніальної теорії засноване на реститутивній моделі національного розвитку. Вона описує якийсь споконвічний і стійкий характер української нації, що нарешті отримала державу, в якій може розвиватися. Реститутивна модель державності була також застосована в Естонії та Латвії після отримання ними незалежності, і її застосування супроводжувалося проблемою «дезінтеграції» російськомовного «поселенського» населення.

Реститутивна модель є найпотужнішою моделлю, вона заснована на мітах про стійкість і непохитність перед лицем багатовікових випробувань і підпорядкування і підтримує моністичний підхід до посткомуністичного національного розвитку. Не дивно, що в цю модель вбудований потужний націоналістичний заряд, що відображає претензії, які накопичилися за кілька століть.

Теоретичні висновки нашої дискусії такі ж очевидні, як і політичні наслідки. У практичному плані постколоніалізм не так вже й суттєво відрізняється від пост-колоніалізму. Постколоніалізм ставить питання про те, чи може субалтерн говорити, і якщо може, то на якій мові і що він має говорити.

Моністичні прихильники українізації стверджують, що державною мовою має бути українська, а Україна повинна вийти з-під колоніального гніту і приєднатися до «Европи».

Плюралісти кажуть, що Росія і Україна відносяться до одного і того ж самого варіанту модерну. Ті ж, хто засуджує очевидний постколоніальний стан України, стверджують, що невід’ємними рисами Росії як провідної евразійської держави є регресивність, відсталість і деспотичність. Звичайно ж, втечу «на захід» в постколоніальній теорії засуджують як «европоцентричність» і як симптом перебування в стані субалтерна, а не ознаку відмови від цього стану.

Иншими словами, постколоніальна теорія, ймовірно, підтримує консервативні погляди, які не є інклюзивними, не віддають привілейоване становище конкретній культурі і перешкоджають виробленню крос-культурних політичних рішень.

Виходячи за межі постколоніального

Я стверджую, що є инший наратив – наратив про плюралістичну і мультикультурну Україну, який затьмарює постколоніальний дискурс.

Після 1991 року Україна залишалася плюралістичним суспільством і навіть сьогодні залишається переважно терпимою до культурного і мовного різноманіття. Чого не вистачає, то це здатності сформулювати цей плюралізм в терміни, які надавали б йому конституційного змісту і не заохочували б існуючі перекоси.

Багатий досвід двомовних країн і регіонів, таких як Уельс, Канада і Фінляндія, не кажучи вже про Бельгію, ігнорують. Замість цього урізаний постколоніальний дискурс навіть у своїх більш складних проявах (наприклад, у варіанті Рябчука) зводить проблему до антиколоніальної боротьби проти спадщини колоніального гноблення.

Незалежна Україна розвивалася як нерішуча і суперечлива держава, що переживає період національного становлення і прагне забезпечити переважання української мови в офіційних та освітніх інститутах, але до недавнього часу терпима до культурного і мовного різноманіття.

У Конституції 1996 року був закріплений статус української як єдиної державної мови, хоча державну мономовність пом’якшувало часте використання російської в засобах масової інформації та міжособистісному спілкуванні.

З конституційного погляду це залишкове, а не узаконене право, і тому українські плюралісти закликають до масштабного конституційного врегулювання питання, яке надало б юридичних прав культурному і мовному плюралізму.

Мова йде не про захист невдалого мовного закону Ківалова-Колєсніченка – вузькопартійної ініціативи – прийнятої в 2012 році. Закон писав, що будь-яку з 18 регіональних мов і мов меншин, на якій говорять не менше 10 % населення того чи иншого регіону, можна використовувати як офіційну мову поряд з українською.

Цей закон не був прикладом справжнього білінгвізму, оскільки в тих регіонах (переважно російськомовних), де його застосовували, почали нехтувати розвитком української мови.

Уельс, який набагато менший за Україну, застосував значно розумніший і прогресивніший підхід, згідно з яким громадян зобов’язали вивчати валлійську мова, і вони в основному роблять це з завзяттям і ентузіазмом, але англійську (зрештою мову колонізаторів) визнають основоположним елементом культури, яка сформувалася під час 800 років взаємодії.

У справді багатомовній Україні розвиток української мови на всіх рівнях був би обов’язковим, при цьому иншим мовам дали б можливість процвітати. Замість цього нав’язали бюрократичний і спотворений білінгвізм. Частково це сталося через укорінену нездатність вести відкритий національний діалог про те, яким повинен бути змістовний білінгвізм. Невміння організувати такий плідний діалог частково є наслідком тиранії пост (-) колоніальних уявлень про Україну.

З позиції порівняльної політології підтримка білінгвізму є розумною. На думку таких вчених, як Уілл Кімліка, який опирається на канадський досвід управління багатомовним суспільством, своєчасні поступки зняли гостроту імпульсу до відділення.

Надання широкої автономії Південному Тіролю поклало кінець насильству, яке бушувало там, а італійський регіон Альто-Адідже сьогодні служить моделлю того, якого успіху допомагає досягти врахування законних вимог меншин. В Уельсі поступовий розвиток білінгвізму задовольнив націоналістів і припинив їхні виступи.

Проблема України та країн балтійського регіону полягає в тому, що розвиток отримав постколоніальний (який інтерпретується як пост-колоніальний) підхід, а не підхід з позицій порівняльної політології.

З цього боку, вимога «плюралізму» сама по собі є породженням класичної імперської ментальності. Це спосіб заново нав’язати культурну гегемонію традиційного імперського пана і перешкодити творчому розвитку націй, які раніше були в становищі підлеглого.

Постколоніальність – це стан, для якого характерна боротьба народів, що пережили залежність, за свою автономію. Цю «героїчну» інтерпретацію постколоніальної теорії моністичні прихильники націоналізації з Естонії, Латвії та України прийняли дуже близько до серця, але вона не показує иншої сторони постколоніального становища, а саме збереження гібридності постколоніального суб’єкта.

Боротьба за відхід від становища колонії зазвичай висловлюється за допомогою мови і культурних норм, які залишилися від колишньої колоніальної імперії. Ця логічна пастка лежить в основі більшості суперечок про постколоніалізм.

До більш комплексного розуміння постколоніальності

Особливість України та країн Балтії в тому, що їхній колишній імперський повелитель і сам був частково субалтерном. Це означає, що постсовєтські держави можуть обійти Росію і знайти новий еталон в особі «Европи» або «Заходу», використовуючи його як інструмент для звільнення від колоніальної залежності.

Тому «Европа» в українській моністичній філософії має таку пристрасну підтримку і культурну вагу, хоча справжня Европа в особі Евросоюзу з його хворобливою прихильністю до букви закону, педантичними нормативами і нерішучими обіймами найчастіше викликає розчарування.

Постколоніальне становище України передбачає подвійну гібридність. Україна брала участь у культурному проекті совєтського «імперіалізму», одночасно страждаючи від нього. Саме совєтський імперіалізм сформував сучасну українську націю, наділив її великою територією, урбанізував, навчив і індустріалізував суспільство та економіку.

Народи, що засуджують зараз совєтський колоніалізм, були сформовані цим колоніалізмом, і Україна в цьому сенсі мало відрізняється від низки инших нових держав нашої епохи, що мають справу з постколоніальним станом, будучи спадкоємцями перетворень, які створюють умови для того, щоб кинути виклик патології, створеної цими перетвореннями.

Саме друга гібридність надає ситуації такого вибухового характеру. Моністичний український націоналізм розглядає «Европу» як спосіб порвати із залежністю від Росії, але таким чином відтворює новий стан підпорядкування і залежності. Мова і метафори «европеїзації» матеріалізуються і в своєму найгіршому варіанті припускають розрив всіх соціальних, економічних і культурних зв’язків з Росією.

Колишню колоніальну державу, таким чином, парадоксально знову наділяють непропорційною вагою і розглядають як Иншу, в протиставленні якій формується сучасна українська нація. У той же час нова залежність від Европи заганяє в глухий кут розвиток автохтонної української ідентичності, що була б здатна подолати постколоніальний стан. Замість цього постколоніальний стан підкріплюють з обох сторін.

Таким чином, Україна є постколоніальною державою, але зовсім особливого виду, що призводить до подвійної пастки: неприйняття Росії та імітація того, що вважають  европейськими стандартами.

Все це підсилює гібридність країни. Після здобуття незалежності така ситуація спровокувала нескінченне зависання між Росією і Заходом, двома Иншими, що призвело до всіх тих згубних наслідків, які ми бачимо зараз.

Багатовекторна політика президента Леоніда Кучми (з липня 1994 по січень 2005 рр.), можливо, була задумана як прагматична відповідь на проблеми загнаної в пастку і «розколотої» держави (якщо використовувати запропонований Семюелом Хантінгтоном термін), але вона в результаті підтримувала моделі залежності і відсутності автономії.

Евромайдан 2014 р. почасти був спробою відійти від цієї дилеми, зробивши рішучий поворот до Европи, але це тільки відтворило нові форми залежності.

Таким чином, потрібне глибше трактування постколоніального стану. Героїчна інтерпретація зводить постколоніалізм до пост-колоніалізму, де дефіс позначає пряму боротьбу за незалежність і звільнення від колишнього колоніального повелителя, в той час як відсутність дефіса позначає якісно инший набір взаємин, який при цьому теж може стати жертвою нових форм відносин підпорядкування.

Ці протиріччя розглянув в чудовій новій книзі В’ячеслав Морозов. Тут не місце для предметного обговорення цієї непростої роботи, що дає поживу для роздумів, проте варто згадати, що її центральний аргумент полягає в тому, що Росія – «імперія-субалтерн», і це визначення точно схоплює складний і суперечливий характер Росії як одночасно Пана і Слуги.

Росія вкрай гібридна, вона заплуталася в постколоніальному синдромі і одночасно поводиться як імперія. Вона субалтерн, оскільки її бачення модерну зрештою є похідним від того, що сформулювала Европа, з якою у Росії традиційно амбівалентні відносини. Однак її уявлення про себе як велику державу консервує імперський вимір, що має далекосяжні наслідки для її внутрішньої і зовнішньої політики.

Росія була повністю европеїзована і, відповідно, не може запропонувати альтернативної концепції модерну. Однак вона стверджує, що представляє більш автентичну версію модерну, яка була сформульована ще в XIX столітті. Це «справжня» Европа, до якої Росія і прагне.

Відносини підпорядкування означають, що гегемоністський соціальний порядок не дає голосу Росії бути почутим, але імперська самоідентичність наполягає на тому, щоб цей голос все-таки почули, звідси нескінченні тертя, кризи і суперечності нашого часу.

Якщо Росія – імперія-субалтерн, то це передбачає фундаментальне переосмислення її відносин з постсовєтськими сусідами. Росію довго розглядали і як жертву, і як злочинця, але з погляду цього переформулювання постколоніальної парадигми Росія бере участь майже в тому ж процесі, що і Україна: пошук відповідного режиму взаємодії з Европою і моделі модерну, яка б враховувала суперечливу і гібридну історію обох країн.

Звичайно, різниця в тому, що Україна є тільки субалтерном, а Росія – і субалтерн, і імперія. Аргумент Морозова показує, що обидві країни залежні, хоча і по-різному.

Це дає шлях для виходу з нинішньої безвиході. Замість доволі вузької і негнучкої моделі культури (звичайна проблема для постколоніального дискурсу) Україна може прийняти безліч ідентичностей, які є одночасно постколоніальними і пост-колоніальними, і визнати, що становище субалтерна – це широка і загальна проблема для всіх посткомуністичних країн, включаючи Росію.

На рівні континенту патову ситуацію в політиці можна вирішити, вийшовши за рамки вузьких місцевих інтересів, включаючи інтереси Евросоюзу. Цього можна досягти поєднанням спроби створити новий европейський модерн, плюралістичний і різноманітний, що має множинні джерела суверенітету і нової геополітики, йде від побитого атлантизму часів холодної війни.

Концепція Великої Европи, яка спирається на голлістську ідею Европи від Лісабона до Владивостока і яку зараз висловлюють прихильники різних форм горбачовського загальноевропейського дому, є чимось більшим, ніж просторова конструкція, це частина пошуку справді европейської Европи.

Иншими словами, якщо ми підемо далі в своїй аргументації і припустимо, що в післявоєнну епоху сама Европа пережила елементи постколоніального стану, тоді переосмислення множинних гібридностей означатиме, що нова, менш аксіологічна форма постколоніальної раціональності (спростування уявлення про те, що всі проблеми історії вирішила европейська ідея) відкриє простір для змістовного плюралізму, який визнає множинні ідентичності всередині та між країнами.

Загальну структурну основу створює той факт, що важко бути европейцями в світі, який стає все більш антизахідним.

Субалтерн заговорив, і Европі потрібно вивчити його мову.